Audio tour Утворення капел бандуристів

На хроматичних бандурах грали і учасники капел бандуристів.

Ці вокально-інструментальні гурти стали дуже популярні та поширені з початку ХХ ст. У 1935 році об’єднуються Київська та Полтавська капели бандуристів в єдину Державну зразкову капелу бандуристів. Її турне і концерти були нескінченні, а вплив на публіку такий величезний, що влада намагається тримати її поза межами України.

Цей колектив зазнаючи ряд реорганізацій та перейменувань до сьогодні вона до нас дійшла, як Національна заслужена капела бандуристів України імені Георгія Майбороди, зверніть увагу на афішу Національна заслужена капела бандуристів України імені Георгія Майбороди. ЇЇ багаторічний очільник Міньківський Олександр Захарович ,зверніть увагу на його фото.

Після Другої Світової війни із Полтавського драматичного театру до капели був запрошений Павло Колесник, у вітрині його сорочка яку він власноруч вишив та дуже часто одягав. Знаменитим виконавцем народних дум в капелі був Федір Жарко, перед вами його концертний костюм та бандура. Це бандура Чернігівської фабрики музичних інструментів. Із народною старосвітською діатонічною бандурою у них спільна лише назва. Ці бандури були породженням радянської доби – хроматичні музичні інструменти із перемикачами, але варто зауважити, що це досить гарні музичні інструменти, які були прийнятні і органічні для українців.

Друга світова війна наздогнала Державну капелу бандуристів у Кривому Розі, де вона давала концерти для шахтарів копалень залізної руди. Концерти припинили. З великими труднощами капела повертається до Києва, де 8-го липня 1941 році її було розформовано, та майже всіх її учасників було мобілізовано на фронт, без жодних відстрочок, які мали інші артисти. Стає очевидним, що капелу ліквідували, як небезпечний національний чинник. Коли 17 вересня 1941-го року німці захопили Київ, у місті було лише кілька членів капели. Незабаром колишній член колективу Дмитро Черненко почав готувати капелян, вишуковуючи їх у Києві та поза ним, до відновлення роботи колективу. Чутка про відновлення роботи блискавично облетіла Україну. Деякі бандуристи добиралися до Києва сотні кілометрів пішки. Чимало бандуристів загинуло на фронті та у німецькому полоні. Але декому судилася щаслива доля: Григорій Китастий, зверніть увагу на фото в журналі «Бандура» – заступник директора Державної капели бандуристів та Григорій Назаренко – концертмейстер повертаються до Києва, де вже згуртувалася частина капелян.

До 125 річниці від дня народження Великого Кобзаря уряд УРСР у 1939 році, не надав Капелі бандуристів імені її духовного батька. Тому бандуристи звертаються вдруге з проханням вже до німецької окупаційної влади з цим проханням. І з осені 1941 року. колектив офіційно носить ім’я Тараса Шевченка. З цього часу починається новий період у житті капели, під керівництвом Григорія Китастого, відновлюється й доповнюється репертуар, який має більшість кобзарський характер. Бандуристи беруться до праці з вірою та надією віддати свої сили та талант Україні. Проте дуже швидко німецький окупаційний уряд розуміє, що це націоналісти, які закликають до непокори та національної самоідентифікації. Їм надають право гастролювати перед німецькими військами, а незабаром 5 серпня 1942 року, німці підступно вивозять капелу до Німеччини й кидають до концтабору на півострові в Гамбурзі. За кілька місяців виснажених і знесилених капелян вивели під поліційним конвоєм до потягу, і передали в розпорядження німецької концертної фірми. Це був період, коли українська капела бандуристів давала концерти по таборах «ОСТ», і самі вони носили такі ж нашивки «ОСТ» на одязі. Серед цього безпросвітного гноблення та смутку лунала рідна кобзарська пісня, яка настільки проймала душу, що під час концерту помер один із слухачів.

По закінченню Другої світової війни капелян намагалися репатріювати до СРСР, але вони розуміли, що їх там чекали лише табори. Тому завдяки зусиллям З’єднаного Ураїнсько-Американського Допомогового Комітету (ЗУАДК) капела в 1949 році відбула до Північної Америки до Детройта, де і осіла в цьому індустріальному місті. Капеляни приклали максимум зусиль для того, що проявити себе на бандурному поприщі в умовах американської мультикультури. Вони гастролювали по всьому світу, вперше в Україні вони з’являються в 1989 р., невелика група, квінтет, а після проголошення Незалежності України, в 1991 році відбувся концерт Української капели бандуристів ім. Тараса Шевченка з Північної Америки, зверніть увагу на афішу з цього концерту.

Унікальна бандура Мирона Оленчака, яку дуже часто називають «сибірською кобзою». Цей інструмент був виготовлений у вересні місяці 1954 року (про це свідчить клеймо всередині бандури), місце виготовлення поселення Торба, Зирянського району, Томськ.